XX століття було новим етапом людини, оскільки з’являлись нові прилади та будівлі, що давали можливість жителям відмовитись від свічок, якими вони освічували свій шлях у темряві. Далі на kyiv.name.
Будівництво
Одна з перших та найбільших промислових споруд XX століття, яка мала назву “Київська районна електростанція ім. Сталіна”, розпочала свій шлях у 1926 році. За важку та відповідальну справу проєктування та зведення будівлі взялись інженер Б. Доманський, його помічник М. Овручев та, звичайно, архітектор, який розробив план, як має виглядати будівля – М. Парусніков.
Роботи йшли довго, тому мрія, жителів про електроенергію, яка б зробила життя трохи простішим і незалежним від гасових ламп, свічок тощо, затягувалась. Перша турбіна була подана через чотири роки після старту будівництва, а саме у травні 1930 року, а друга запустилась аж у квітні 1933 року. Однак на цьому праця продовжувалась, оскільки потрібно було дочекатись третьої турбіни, яка змогла вступити в роботу у 1935 році.
Робота станції
Життя мешканців Києва недовго було радісним з появою електроенергії, оскільки у 1941 році розпочалась Друга світова війна, і кожному загрожувала смерть. Тому основне обладнання будівлі разом із частиною робітників та їх сімей було евакуйовано. Важливо зазначити, що кількість робітників, які обслуговували станцію, нараховувало понад 700 осіб. Вони до останнього залишались на своїх робочих позиціях, чекаючи на команду від керівництва. Кожному, хто стикався з війною, відомо, що важливо мати частинку світла, яка ненадовго, але заспокоює внутрішній стан. Темнота – це паніка, яку не могли собі дозволити кияни, що намагались залишитись у живих.
На щастя електростанція відновила свій зовнішній вигляд та функціонал, відбулось це після звільнення Києва у 1943 році. Але вона не лише почала знову працювати, а й покращила свої показники у 1949 році, підвищивши свою потужність перевищивши довоєнні показники. Новий ковток вільного повітря надав жагу до покращення роботи й надання життю киян більше світла й тепла, як у переносному, так і у прямому сенсі. Післявоєнні роки – це час для відродження, а без підтримки, навіть незнайомого співгромадянина, це зробити важко.
Подача тепла
Розпочинаючи з 1940 року мешканці міста отримали ще один дарунок – тепло у будинках для господарських потреб, яке подавалось від районної станції. До того року централізоване опалення було відсутнє, і мешканці, які могли собі це дозволити, використовували індивідуальні джерела тепла. З початком Другої світової війни майже всі теплові мережі також були зруйновані. Однак, як було згадано вище, відбулось реконструювання електростанції та вже у 1960-1961 роках було встановлено теплофікаційне обладнання. Теплофікація – це процес, під час якого генерується теплота та передається до технологічних, промислових цілей, а також відбувається теплопостачання до комунальних об’єктів. Із самого початку роботи ТЕЦ вона була тепловугільною, але у подальших роках перейшла на роботу завдяки газу та мазуті.
Сучасна станція
ТЕЦ-2 або КРЕС перестала існувати, оскільки була перейменована на станцію теплопостачання №2. Колишня ТЕЦ припинила поставляти електроенергію мешканцям столиці, а перейшла у стадію котельні, яка подає тепло взимку. Однак вона продовжує працювати, і має статус “Пам’ятка архітектури та містобудування”.
Але кожен киянин почав турбуватись за майбутнє ТЕЦ, оскільки восени 2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, почались масовані обстріли по всім важливим інфраструктурам, у тому числі електро та теплостанцій. І внаслідок попадань кожен район Києва залишився без світла. Таке життя тривало до весни 2023 року. Це був важкий час, оскільки зима – це найхолодніший період пори року і будівлі дуже швидко холонуть, електрика з’являлась всього на 4-6 годин на добу. Але кожен співробітник вкладав усі сили, щоб поновити роботу.
Кожна будівля Києва, не важливо для чого вона була призначена, має свою історію, яку потрібно пам’ятати та передавати своїм нащадкам.