Декілька століть кияни й не знали, що таке чиста вода й водогін, а ми без неї й каналізаційної системи своє життя уявити не можемо! Про альтернативи каналізаційної системи в Старому Києві та появу каналізаційної системи — далі на kyiv.name.
Перша половина ХІХ століття — Київ “без води”. Як жили й що коїлось в громаді?
Почнемо з середніх віків, адже саме тоді кияни переважно використовували воду глибоководного Дніпра, маленьких струмків та колодязів. У 1749 році у Києві було відкрито фонтан “Самсон” на Контрактовій площі з якого також можна було набирати воду. До речі, попередньо на місці відкриття фонтану вже був резервуар, де кияни набирали воду з Андріївської гори.
Цей фонтан також називали “Феліціал” і побудований він був за проєктом Івана Григоровича-Барського. В намірах було спорудити фонтан, де ангел тримає чашу з якої стікає вода. Варто зазначити, що тоді був створений перший прототип сучасної каналізації, адже вода до фонтану надходила через деревʼяні труби під землею.
Згодом ще три фонтани було відкрито на Хрещатику:
- “Іван” (названо на честь губернатора Івана Фундуклея).
- “Урод” (відкрито на честь однорукого й деспотичного генерал-губернатора Дмитра Бібікова).
- “Моряк” (названо на честь того, що в ньому постійно плавало сміття, яке можна побачити внаслідок корабельних аварій).
Варто зазначити й 1850 рік, адже саме тоді було відкрито два перших водогони, які були споруджені за закордонними стандартами. Один з них качав воду з Дніпра на завод “Арсенал”, а другий постачав воду до Київського кадетського корпусу з річки Либідь в Голосіївському районі.
Але такі водогони мали низку недоліків. По-перше, вода з Дніпра та річки Либідь була технічною й непридатною для пиття. По-друге, потужності локальних водогонів не вистачало для забезпечення всіх містян водою. Тому, більш ніж половина жителів Києва знайшли альтернативу: користувались послугами водовозів. Щоб ви розуміли: бочка води коштувала 30-50 коп. й щодня таких розвозили близько 5 тисяч.
“Але куди дівали відходи?” — таке запитання ви нам поставите. З чим-чим, та з утилізацією відходів у ХІХ столітті в Києві були проблеми. Єдиним способом утилізації були бочки в землі, які згодом вивозили асенізаційні обози або золотарі. Та така послуга була платною й більшість киян надавала перевагу виливати відходи просто з вікна на вулицю після дощу. Через це, на вулицях столиці стояв сморід від гною, а у мокру погоду екіпажі просто тонули в багнюці.
В ті часи про це писали навіть в газетах й зазначали, що відходи настільки просочились в ґрунти, що вода в Дніпрі почала неприємно пахнути й стала мутною. А в 1864 році, в газеті “Киевлянин”, було опубліковано новину, що вода в колодязях на глибині 12-18 сажнів в найелітнішому районі столиці (Печерськ) мала гидкий смак.
Та ніякої іншої води не було й киянам доводилось вживати те, що було. Й саме через це в Старому Києві неодноразово були спалахи черевного тифу, дизентерії, холери тощо. Через це, не тільки в Києві, а й у всіх містах Російської імперії розпочалась демографічна криза, адже смертність значно перевищувала народжуваність.
1871 рік — поява першої системи водогону в столиці з ініціативи Васильчикова
У 1851 році тодішній генерал-губернатор Києва Іларіон Васильчиков запропонував побудувати в столиці систему водогону, адже в таких великих містах Російської імперії як Одеса та Москва вже існували відповідні споруди. Будівництво проєкту було оцінено у 250 тисяч рублів, та міська дума вирішила, що питання будівництва водогону в Києві не на часі.
Та у 1869 році інженер Аманд Струве порушив питання з мертвої точки й запропонував створити акціонерну компанію, яка б взяла на себе всі витрати з будівництва та обслуговування водогінної системи столиці. Офіційною датою появи централізованого водогону в столиці називають 22 травня 1871 року. У 1972 році було завершено будівництво 24-кілометрового водогону, який зміг забезпечити водопостачання приватним споживачам на вулицях бульвар Тараса Шевченка, Велика Васильківська, Хрещатик та Петра Сагайдачного.
Тож, перша система водопостачання в Києві складалась з двох “сосунів” (помпових станцій) та трьох водонапірних башт (до наших днів збереглась одна з них і це сучасний музей води).
Але кияни не спішили проводити воду до своїх осель, адже ціна підключення водогону склала 240 рублів, а місячне обслуговування в середньому 50 рублів. А якщо при садибі був екіпаж або клумби, то стягувалась додаткова плата. Більшість жителів також боялася, що через водогін може зрости вологість.
Станом на 1974 рік до центральної системи водопостачання було під’єднано всього 147 будинків. Та с кожним роком кількість охочих під’єднати водопостачання в оселю зростала. Через це потрібно було розбудовувати водогін й під час реконструктивних робіт було помічено, що труби розташовані неглибоко й через це три місяці зими киянам довелось провести без води.
1894 рік — поява каналізаційної системи “сучасного” зразка в столиці
У 1885 році Київське товариство водопостачання викупило водогін у Струве й почало масову реконструкцію. Через два роки вони відкрили фільтрувальну станцію, яка б могла очищати воду з Дніпра, та її якість не була навіть близької до показників санітарних норм через появу нових заводів і підприємств. Таким чином, у 1894 році в Києві було запущено каналізаційну систему сучасного зразка.