Столиця України раніше не тільки славилася своїми видатними жителями та унікальною архітектурою, але і своєю виробничою потужністю. Тут знаходяться більше сотні заводів, але є й ті, в діяльності яких вже нема потреби, вони закриті або занедбані. Закритий в столиці славнозвісний лівобережний гігант – Дарницький шовковий комбінат. Його історія трохи коротша, ніж біографія “Хімволокна”, але вона мала значний вплив на життя багатьох жителів Києва, зокрема, дарничан. Далі на kyiv.name.
Історія Дарницького шовкового заводу
Дарницький шовковий завод, відомий також як ДШК, з’явився у Києві у 1947 році. По суті це підприємство було організоване на руїнах тонкосуконного комбінату. Тонкосуконний працював до війни, але під час боїв був практично повністю знищений. Відновлювати його у колишньому вигляді не було доцільним, але Міністерство текстильної промисловості УРСР вирішило збудувати новий комбінат.
За прийнятими планами, планувалося організувати виробництво потужністю 1000 верстатів. Завод мав виробляти 11,2 мільйона метрів тканин. Працювати комбінат почав ще до того, як його збудували. Прямо на майданчик були завезені перші верстати, і практично в кустарних, складських умовах, в 1948 році вже була випущена перша продукція. Чому в кустарних умовах, тому що після окупації будівля сильно постраждала, таким чином працівникам доводилось працювати перший час без виробничих площ. Спільними зусиллями перший верстат було занесено на аркуші котельного заліза до напівзруйнованого гуртожитку “п’ятсот дванадцятого”. Тут негайно було облаштовано місце для підготовки кадрів. Решту восьми верстатів тимчасово розмістили в складських приміщеннях і з того моменту шовковий завод почав працювати на повну.
За старих часів Дарницький шовковий комбінат був гордістю столиці. Наприклад, під час свят першотравневих і жовтневих, його багатотисячний колектив проходив Хрещатиком перед трибунами у перших рядах, недалеко за колонами машинобудівників “Арсеналу” і “Більшовика”. Це була демонстрація готовності виконати будь-яке завдання партії та уряду.
І треба відзначити, що працівники шовкового заводу виконували свої обіцянки. Заснований практично безпосередньо після воєнних руйнацій у 1947 році, комбінат з перших днів свого існування став головним у своїй галузі, за багатьма показниками випереджаючи навіть своїх співробітників у Москві та Іваново, історично важливих центрів ткацтва в колишньому СРСР.
Специфіка роботи на шовковому заводі
Умови праці на підприємстві були складними, багато працівників жили бідно. У 1949 році, виробництво суттєво розширилося. Однак часи були складними, умови роботи важкими, а сам процес не дуже прибутковий. Через те, що більшість робітників комбінату мали фінансові проблеми, їм почали виділяти дачні земельні ділянки в районі Воскресенки, однак було багато “але” та недоліків. Зокрема, зводити будинки та жити там було не можна, можна було лише спорудити невеликий дерев’яний сарайчик для зберігання інвентарю. Ділянки призначалися для ведення городів, щоб працівники у вільний час могли самі вирощувати овочі, які часом не могли купити, але навіть за це працівники шовкового заводу були надзвичайно вдячні, адже таким чином вони могли не витрачати кошти на городину, а також споживали свіжі, домашні овочі та фрукти, що неабияк важливо.
Що цікаво, життя кожної сім’ї, первинного “осередку суспільства”, була на увазі не тільки у сусідів по комунальній квартирі, але і під контролем товаришів по роботі. При розгляді клопотань про видачу нових ділянок озвучували прізвища тих, у кого земля була недоглянутою, і схвально відгукувалися про господарські таланти працьовитих садівників. Також керівництво товариств в особі спеціальних комісій, очолюваних головою, пильно стежило за тим, щоб ні на метр більше не був збудований “будиночок” для різного господарського приладдя, якщо ж комісія помітила, що споруда більша чим на метр, то змушували зносити будинок.
У наступні роки підприємство стало розвиватися. У 1956 році, наприклад, працівники висадили цілий парк. А в 1966 році комбінат нагородили орденом Леніна. Тоді тут виготовлялися тканини, які, серед іншого, закуповувалися найкращими готелями. На комбінаті робили тканини з українськими візерунками, які шукали по всій УРСР.
Життя працівників ДШК
Активна громадська позиція передбачала участь кожного працівника в демонстраціях, суботниках, недільниках, а також зборах і мітингах, рішеннями яких, наприклад, засуджувалася політична лінія ворожих імперіалістичних країн або підтримувалися дії “братніх країн соціалістичного табору”, керівники яких частенько навідувалися на зразкові підприємства.
У 1963 році завдяки Дарницькому шовковому комбінату жителі Соцмістечка майже першими в Україні мали можливість побачити лідера кубинських комуністів Фіделя Кастро. Свій візит до підприємств України команданте розпочав саме з комбінату дарницьких ткачів. Чи він хотів ознайомитися з передовим досвідом, щоб скористатися ним на Кубі, чи взагалі бажав переконатися у правильності свого вибору країни на користь соціалізму, залишається відкритим питанням. Принаймні, після відвідування ДШК, його кортеж рушив у бік мосту Патона лише після об’їзду навколо Соцмістечка.
Процес створення тканин
Як відомо, український орнамент, який використовувався при створенні тканин, художники комбінату розшукували у всіх куточках України. Про це свідчать назви продукції: “Барвінок і Гуцулка”, “Конвалія і Червона рута”, “Марічка і Лісова пісня”, “Черемшина і Вербічка”.
Саме на Дарницькому шовковому заводі були замовлені декоративні тканини для готелів “Тарасова гора” в Каневі та “Москва” (“Україна”) в Києві. Малюнки для цього замовлення виконали художники Аліна Ламах, Людмила Жоголь, Тетяна Іванова, Григорій Ляхов та Микола Бондаренко.
Закриття комбінату
В кінці 1970 років – початку 1980 років комбінат продовжив розширюватися і реконструюватися, удосконалювалося обладнання, модернізувалися крутильні, снувальні та фарбувально-оздоблювальні машини.
За короткий термін був зданий в експлуатацію третій фарбувальний корпус, добудований третій ткацький цех, стали до ладу хімводоочищення та теплопункт. Здавалося, що попереду у ДШК світле майбутнє.
У 1991 році з розпадом радянської влади і зупинкою планової економіки Дарницькому шовковому комбінату настали важкі часи. У 1990-ті роки діяльність комбінату майже зупинилася, проте невелике виробництво вдалося відновити в наш час.
28 вересня 1993 року підприємство було приватизоване й перетворилося на Закрите акціонерне товариство “Дарна”.
А ось на останках комбінату з’явилися інституції іншого характеру. Корпуси нікуди не поділися, і у 2001 році один з колишніх цехів перетворився на великий торговий комплекс “Даринок”. А ще через роки в іншому корпусі з’явився коворкінговий центр “Артзавод Платформа”, а також відповідний артпростір. Інвестором цих комплексів вважається бізнесмен з Ізраїлю. Тут періодично відбуваються різноманітні заходи.
Даринок (Маркет Молл) розташований за адресою вул. Магнітогорська, 1а. “Артзавод Платформа” має адресу вул. Біломорська, 1А. Дістатися сюди можна на метро, станція “Лісова” та “Чернігівська”.
На сайті компанії починаючи з початку 2016 року регулярно оновлюється інформація, а тепер основний профіль діяльності включає друк на тканині в рулонах, друк текстильних шпалер, друк штор, друк панно, друк постільної білизни, нанесення зображень на одяг та інші види діяльності.
Забудова історичних памʼяток – це проблема
Зазначимо, проблема історичних пам’яток дуже глобальна. На сьогодні в Києві збереглося понад три тисячі історичних будівель, з них менше тисячі об’єктів мають охоронний статус та занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Темпи внесення будівель до реєстру — два-три об’єкти на рік. Завдяки нескладним математичним підрахункам зрозуміло, що потрібні декількасот років для внесення всіх історичних будівель. Відтак чимало цінної забудови нині жодним чином не захищено законодавством від демонтажу та перебудов, через те, що це сталось із ДШК на місці якого побудували ТРЦ.
В Україні склався такий підхід: аби будівля отримала статус пам’ятки, мають залучатися експертні групи та інститути, подаватися науково-проєктні пропозиції, збиратися експертні комісії.
Тим часом у сусідній країні, Польщі, на це трохи інші погляди — якщо будівля досягла певного віку, вона автоматично здобуває охоронний статус. У випадку її руйнації власник має просто відновити будинок із тих же матеріалів і в тих же параметрах. В Україні, для будівель з охоронним статусом, цей механізм також працює юридично, однак за понад 30 років незалежності таких випадків не було.
Є статті, за якими теоретично можна притягнути до відповідальності у разі незаконних дій над історичними будівлями, але в деяких випадках забудовники вміло обходять навіть закони країни.