Наслідки Чорнобильської катастрофи без перебільшення є відчутними ще й досі. Невидимий та могутній ворог – радіація – стрімко поширилась світом, як і інформація про аварію, яку радянська влада з усіх сил намагалась приховати. Розповідаємо як жив Київ та кияни упродовж перших днів після катастрофи, що сталась за якихось 100 км від столиці. Далі на kyiv.name.
Ніч проти 26 квітня 1986 року
Весна 1986 року в Києві була теплою та сонячною. Наприкінці квітня школярі вже з нетерпінням чекали на весняні канікули, а дорослі починали планувати літні відпустки. Квітнули дерева, лагідне блакитне небо лиш зрідка обсідали хмари. Життя не лише видавалось радісним та приємним, але й було таким для багатьох містян до ночі проти 26 квітня 1986 року.
Тоді два потужні вибухи зруйнували четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС). Викид радіації за потужністю дорівнював 300 вибухів, що стались у японській Хіросімі. Радіоактивна хмара поширилась у бік Білорусі та Європи й досягла навіть східного узбережжя США.
Проте, вона мала одну важливу ваду – була невидимою. Більш того, звичайні громадяни не лише не були повідомлені про катастрофу, але й не знали та не розуміли загрози, що її становить радіація… Тож, наступні дні минали у Києві так, ніби нічого не сталося.
27 квітня, як і було заплановано, відбувся матч чемпіонату СРСР з футболу. На Республіканському стадіоні (нині НСК «Олімпійський») грали київське «Динамо» та московський «Спартак». Понад 80 тисяч уболівальників зібралось на трибунах. Навіть московських футболістів не повідомили про небезпеку та намагались вигадати якісь відмовки щодо необхідності закривати кватирки теплими ночами та поменше перебувати на вулицях міста.
Тривожні чутки почали поширюватись зранку наступного дня. Пожежники та військові з Києва були залучені до ліквідації катастрофи. Аеропорт «Жуляни» вже приймав перших постраждалих ліквідаторів для перевезення у лікарні Москви. Лише влада вперто мовчала про аварію.
Натомість на Хрещатику репетирували першотравневу демонстрацію, в тому числі за участі дітей. Працювали школи та дитячі садки, кафе та ресторани, театри та магазини. Теплими вечорами кияни продовжували гуляти вулицями міста.
Варто зазначити, що українське партійне керівництво теж знало небагато. ЧАЕС знаходилась у безпосередньому підпорядкуванні Міністерству енергетики СРСР. Урядова комісія одразу вирушила до Прип’яті, щоб оцінити ситуацію на місці, без залучення міської влади Києва.
Перше повідомлення про Чорнобильську катастрофу було опубліковано в газеті «Известия» лише 30 квітня. Рада Міністрів СРСР повідомила громадянам наступне: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію».
Поширення інформації про аварію
За день до того міська влада Києва створила оперативну групу для розвʼязання питань життєзабезпечення міста. Серед киян поширювались уривки інформації, а разом з нею – паніка. Евакуйовані з Прип’яті жителі розповідали свої історії. Вулиці міста почали декілька разів на день поливати водою. На в’їздах з’явились пункти дозиметричного контролю.
Підвищення радіаційного фону фіксували з ранку 30 квітня у повітрі, а у пробах води вміст бета-частинок перевищував норму в тисячі разів. Проте, ці дані не розголошувались й довгий час залишались засекреченими.
Одним із найгостріших було питання водопостачання. З Прип’яті в Дніпро йшла велика маса зараженої води. Міська влада почала терміново будувати нові водозабірні споруди та плавучу насосну станцію, щоб брати воду для міського водогону з річки Десна. Новий водогін було запущено в роботу 19 червня.
Тим часом кияни почали масово виїжджати з міста, або хоча б намагатись відправити дітей якомога далі. Далеко не всі родичі в інших регіонах України були раді таким гостям. Люди боялись радіації, не розуміли, як від неї захищатись, а інформацію все ще отримували з чуток та пліток.
Єдиний офіційний виступ зробив міністр охорони здоров’я УРСР А. Романенко. Він розповів, що нічого страшного не відбувається, киянам можна залишатись у місті, лише треба регулярно робити вологе прибирання, закривати вікна та тримати дітей вдома. Тоді з’явився сумний жарт: «Чистоту і порядок у квартирі забезпечить реактор номер чотири».
Імітація нормального життя
Попри всю складність та трагічність ситуації та розуміння масштабів катастрофи влада дозволила проведення у Києві ще багатьох масових заходів протягом травня:
- традиційні масові акції були організовані у центрі столиці 1 травня
- 6 травня на Хрещатику відбувся старт 39-ї велогонки Миру
- наприкінці місяця пройшов фестиваль мистецтв «Київська весна».
Щоправда, більшість учасників фестивалю скасували свою участь. А кияни, які залишились у місті, практично не відвідували концерти просто неба, що відбувались на ВДНГ.
Місто швидко спорожніло. До середини травня було прийнято рішення про евакуацію дітей. Школярів вивезли в літні оздоровчі табори в різні міста УРСР. Це було одне з небагатьох важливих рішень, але прийнято воно було зі значним запізненням.
Наприкінці липня в столиці створили Центр радіаційної медицини для реабілітації постраждалих, а до початку осені життя потроху повернулось до усталених норм. Лиш долі десятків тисяч людей виявились скаліченими наслідками Чорнобильської катастрофи та довгим приховуванням правди про її масштаби та небезпеку, що призвело до масових уражень людей далеко за межами Прип’яті.
