У сучасному світі важко уявити будинок, який не має постійного водопостачання. Відключення води викликає повний хаос, тому що одразу виникає багато питань, як приготувати їжу, попрати речі та скористатись ванною чи туалетом? Понад 100 років тому питання водопостачання в Києві стояло не менш гостро, але причини були зовсім інші. На той час воду в будинки не було проведено, тому кияни добували воду самостійно. Як кияни справлялись з усіма побутовими справами та де шукали воду, далі в нашому матеріалі на kyiv.name.
Де шукати воду?
В період Середньовіччя містяни добували воду з Дніпра та інших річок. Де була можливість викопати колодязь, жителі міста не втрачали й такої нагоди. Також київська влада дозволяла киянам безкоштовно використовувати воду з міських фонтанів. Одним з перших таких фонтанів став славнозвісний «Самсон», що на Контрактовій площі. Його було відкрито в 1749 році. До цього тут був досить великий резервуар, в якому мешканці Подільських схилів могли набрати собі води. А вже в середині 18 століття за проектом архітектора Івана Григоровича – Барського тут побудували альтанку, на чотирьох опорах. А в середині був фонтан. Це був янгол, він тримав чашу в руці, з якої стікала вода. До чаші ж вода надходила по дерев’яних трубах, які були прокладені від підземних джерел.
Згодом, на Хрещатику було відкрито ще три фонтани. Мешканці міста навіть дали їм назви. Перший назвали «Іваном» на честь київського губернатора Івана Фундуклея, другий мав назву «Урод», його назвали так на честь генерал-губернатора Бібікова, який славився своєю деспотичністю, а третій був «Моряк». Цей фонтан отримав свою назву через те, що в ньому постійно плавали ганчірки та інше сміття, це було схоже на аварію корабля.
Вже в 1850 році було побудовано два перші київські водогони. Вони постачали воду з Дніпра до майстерень заводу Арсенал за допомогою парових машин.
Але попри велику кількість фонтанів та водогони, все одно води катастрофічно не вистачало, тому мешканці періодично продовжували використовувати річкову воду. Деякі кияни набирали воду самотужки, інші ж, більш заможні родини могли собі дозволити користуватись послугами водовозів. Бочка води коштувала від 30 до 50 копійок. Щоденно водовози розвозили по місту майже 5 тисяч бочок з водою.
Антисанітарія
І хоч велика кількість киян використовувала дніпровську воду для побутових питань, але навіть тоді вона була не дуже прийнятна для використання. Головна проблема була в антисанітарії. Протягом 19 століття кількість жителів Києва виросла у 20 разів, тому з кожним роком нечистот в місті ставало все більше, але системи утилізації майже не було. Помиї та інші нечистоти виливали прямо на двір. Всі продукти життєдіяльності зберігались або в бочках або у вигрібних ямах, які за окрему плату чистили спеціальні люди. Вони повністю викачували нечистоти й вивозили їх з двору будинку. Але багато киян не хотіли витрачатись на послуги таких фахівців, тому досить часто на розі вулиць, або біля будинків можна було побачити купи гною.
В 1832 році губернатор Києва Василь Левашов бідкався, що ями на дорогах люди засипають гноєм. В теплу погоду в місті стоїть справжній сморід, а взимку чи під час сезону дощів, вода потрапляє в землю, оскільки в місті немає стоків і через це екіпажі просто грузнуть в бруді.
Через це нечистоти потрапляли до підземних річок, а звідти й у води Дніпра. Деякі недобросовісні мешканці міста, взяли собі за правило взимку вивозити гній та нечистоти на лід Дніпра. Навесні, коли лід танув, всі нечистоти потрапляли до річки, що створювало величезні проблеми з використанням такої води.
З колодязями ситуація була не краща. В міській газеті «Киянин» в 1864 році було опубліковано матеріал про те, що на Печерську, не дивлячись на досить велику глибину криниць, вода гидка на смак.
Не маючи альтернатив, кияни продовжували використання дніпровської неочищеної води, на жаль наслідки були трагічними. Смертність почала перевищувати народжуваність в кілка разів, тому що в столиці постійно були спалахи таких інфекційних захворювань як тиф, холера і дизентерія.
Поява водогону
В 1858 році київський генерал – губернатор Іларіон Васильчиков запропонував побудувати систему водогону в Києві. Такі системи вже існували в Одесі та Москві.
Міська дума оцінила таку ініціативу у 250 тисяч карбованців і було прийнято рішення направити ці кошти на щось більш корисне для міста. Розв’язати питання з водою в столиці вдалося лише в 1869 році, коли Аманд Струве запропонував створити акціонерне товариство, яке повністю візьме на себе витрати та організаційні питання стосовно створення водогону. Такий варіант київські керманичі узгодили та підписали контракт з інженером. В цьому контракті мова йшла про те, що водогін передавали Струве на 50 років користування, але через 25 років місто мало можливість викупити права на водогін, але за ту вартість, яка буде дорівнювати річному прибутку помноженому в 10 разів.
22 травня 1871 року відбулось урочисте відкриття першої водонапірної башти в Києві. А вже в наступному році було завершено будівництво першої черги водогону, її довжина складала 24 кілометри. Першими користувачами води стали мешканці центральних районів Києва.
Спочатку мешканці міста користувались вуличними водозабірними кранами. Набирати тут воду дозволялось навіть у бочки за досить приємними цінами. Для прикладу вартість одного відра води складала чверть копійки. Були й мінуси, щоб набрати води потрібно було вистояти довжелезну чергу. Тому частіше тут воду набирали водовози, які потім продавали її значно дорожче. Але навіть в такому форматі це було вигідніше, ніж проводити водогін додому. Оскільки сплачувати потрібно було не лише за підключення та спожиту воду, але й за житлове приміщення, ванну кімнату та туалет. Окрім цього ті, хто мали коней мали сплачувати додатковий податок, а також за полив саду була окрема ціна. Тому через такі великі витрати люди не поспішали прокладати водогін, але все ж таки бажання цивілізації взяло верх і щороку кількість підключених будинків зростала.
Але чим більше зростала система водопостачання, тим більше додаткових проблем і питань виникало. Наприклад, з часом виявилось, що труби прокладаються не дуже глибоко, через що взимку вони часто замерзають і мешканці залишаються без води на кілька місяців. Далі почались суперечки між міською владою та акціонерним товариством. Наприклад, було створено спеціальну комісію, яка виявила, що фільтри у водогоні змінювались не раз на 2 місяці, як було потрібно, а всього 2 рази на рік. Також були нарікання і на користувачів, які не дотримуються правил користування водогоном, а ще з’явились випадки незаконного підключення до загального водогону.
Темна сторона каналізації
Після систематизації роботи водогону, київський уряд почав думати над впровадженням системи каналізації в місті. Спочатку думали врегульовувати питання нечистот адміністративним методом, але це не працювало. Тому в 1879 році було прийняте рішення про будівництво міської каналізації, хоч міська влада і визнала це досить дорогим задоволенням. Загальна вартість складала 1,6 мільйона карбованців. Тому місто пішло вже знайомим шляхом і створило акціонерне товариство, яке повністю займалось будівництвом та обслуговуванням каналізаційної системи. Каналізація почала працювати в 1894 році. Але почали виникати нові проблеми, резервуари не справлялись с такою кількістю нечистот і вони почали просочуватись через ґрунт в підземні води, які знову ж таки могли забруднити Дніпро. В 1907 році в Києві спалахнула епідемія холери. Причиною стало те, що забруднена нечистотами вода з Дніпра потрапила до водогону. Після цієї ситуації, міська дума прийняла рішення використовувати артезіанську воду і повністю відмовитись від використання дніпровської води.
В 1908 році Київ нарешті повністю відмовився від використання води з Дніпра.
