Ми вже звикли до зручностей побутової техніки та не уявляємо свого життя без електрики. Далі на kyiv.name.
Історія електрики починається в давнину, коли люди помітили, що шматок бурштину при терті може притягувати легкі предмети. Це призвело до відкриття електростатичних явищ.
Тому, до появи електрики, люди використовували інші джерела світла, такі як свічки, масляні лампи, гасові лампи та смолоскипи. Ці джерела світла були набагато менш яскравими, ніж лампи на електриці, але вони дозволяли людям висвітлювати свої будинки та працювати у темряві.
Також люди до винаходу побутової техніки робили все вручну. Наприклад, прання білизни робили вручну, використовуючи мильну воду та терку для тертя білизни. Прасували білизну залізом із нагрітим вугіллям, дровами чи камінням усередині. Готували їжу на відкритому вогні та використовували дерев’яні або залізні печі для приготування складніших страв. Однак, навіть без сучасних технологій, люди в минулому були дуже винахідливими та талановитими у створенні різних пристроїв, які полегшували їхнє життя.
Становлення енергосистеми в Києві
Освітлювальні пристрої на вулицях м. Києва згадуються ще з кінця XVIII століття. Джерелом світла у перших ліхтарях були великі свічки, олійні чи гасові ґноти. На 1860-ті роки XIX століття ліхтарі освітлювали центральні вулиці міста із серпня до травня включно. Для їх роботи використовувалися соняшникова олія, нафта та спирт.
Активні спроби перейти на газове освітлення почалися ще з кінця 1860-х років ХІХ століття. Використання газу мало істотні переваги над рідким пальним, а саме: централізоване газопостачання світильним газом, його відносна дешевизна, нескладна конструкція газових пальників та простота обслуговування. У 1866 році свої послуги в цій галузі запропонував житомирський купець Ш. Гамерман, але домовитися з ним міській владі Києва не вдалося.
10 червня 1870 року Київське міське управління уклало з інженер-полковником А. Є. Струве договір, згідно з яким йому було надано концесію на встановлення та експлуатацію газового освітлення в Києві терміном на 50 років.
Згідно з концесійним договором підприємець отримував виключне право продавати місту, скарбниці, приватним особам освітлювальний газ. Місто відповідно до цього договору зобов’язувалося гарантувати концесіонерам споживання встановленої кількості газу для живлення ліхтарів на вулицях і площах міста. Це зобов’язання надалі дуже гальмувало впровадження електрики для освітлення міста.
За розрахунками професора Київського університету Івана Тютчева, для задовільного освітлення головних вулиць міста потрібно було 1000 газових світильників, встановлених через кожні 30 метрів. Газ для них вироблявся з нафти та надходив спеціальними трубами від газового заводу, збудованого компанією Струве на Кузнечній вулиці у 1873 році.
Перша вулиця на якій запалили ліхтарі
6 вересня у 1872 році на Хрещатику спалахнули пробні газові ліхтарі, а 2 листопада того ж року почалося постійне освітлення центральної вулиці 70 світильниками потужністю 12 свічок кожен. Що цікаво, освітлювальний період не був весь рік, він починався 1 серпня і закінчувався 1 травня, тобто коли день був теплішим та більшим, ліхтарі на вулицях не використовували.
За цей час ліхтарі на Хрещатику функціонували близько 2100 годин. Вже у 1877 році не лише центральна вулиця мала освітлення, на той момент в місті було 1200 газових ліхтарів, які освітлювали Хрещатик, Олександрівську, Володимирську, Фундуклеївську та Прорізну вулиці, Думський, Царський та Софійський майдани, а також декілька центральних кварталів.
Небезпека газового освітлення
Газове освітлення, що застосовувалося до того часу, у порівнянні з електричним мало ряд істотних вад. У міру зростання міст, введення в експлуатацію великих будинків, готелів, магазинів, видовищних закладів газове освітлення ставало все більш небезпечним з погляду пожежної безпеки. Шкідливість для здоров’я, недостатня світловидатність заважали підвищенню продуктивності праці робітників на підприємствах, особливо великих.
Перші електричні лампи в Києві
У 1878 році в Києві вперше засяяли електричні лампи. Це сталося завдяки інженеру Олександру Бородіну, який привіз із Паризької всесвітньої виставки електромагнітні генератори Грамма і влаштував у токарному цеху Головних залізничних майстерень експериментальне електричне освітлення за допомогою чотирьох дугових ліхтарів. Кожний з них живився від своєї електромагнітної машини Грамма. Ліхтарі були розташовані у два ряди в шаховому порядку. Вугільні електроди в них були розраховані на 3 години роботи.
У 1886 році було встановлено електричне освітлення в саду “Шато-де-Флер” (стадіон “Динамо”). Досвід використання електричного освітлення продемонстрував його величезні переваги над іншими видами освітлення.
Деякий час електрика використовувалася в окремих будівлях та кількох приватних будинках, адже тарифи на електроенергію були високими й стягувалися за 1 годину горіння лампи та ліхтаря. Дорожнеча не перешкоджала збільшенню кількості споживачів, оскільки багаті власники будинків охоче проводили електричне освітлення.
Згодом електричне освітлення від центральної мережі було проведено у більшість приватних будинків Хрещатика та прилеглих вулиць. Година роботи кожної лампи коштувала 3 коп., потім постачальники підвищили вартість до 5 копійок, що було вже справжнім грабунком.
Перша міська електростанція
У 1890 році товариство “Савицький і Страус” збудувало на Театральній площі першу міську електростанцію потужністю лише 150 кінських сил. Станція мала машинне відділення, в якому розміщувалися 5 динамо-машин фірми “Сіменс” з приводом від трьох горизонтальних двоциліндрових парових машин по 60 к.с., ізольовану котельню і розподільчий пристрій. Через повітряну лінію електропередачі вона забезпечувала струмом кілька будинків, міський театр і 14 дугових ліхтарів на Хрещатику, що став першою вулицею з електричним освітленням.
У 1891 році було побудовано ще одну електростанцію в садибі полковника Фабриціуса на Думській площі (Майдан Незалежності). Станцію було оснащено локомобілями. Її потужність становила 500 к.с.
Електростанції в період війни
В роки Першої світової війни промислова діяльність та культурне життя міста завмерли. У цей період діяльність київських електричних підприємств була некерованою. Обладнання електричних станцій міста на той час значно зносилося і потребувало капітального ремонту. З 1917 року у зв’язку з нестачею палива починається поступовий, а потім різкий спад навантаження електростанцій. Електроенергію населенню відпускали безкоштовно, заробітну плату персоналу електростанцій не виплачували, внаслідок чого значна частина працівників залишила роботу.
Великих збитків місту завдала повінь 1917 року, під час якої було затоплено центральну станцію на Андріївській вулиці. Тоді ж сталася аварія на найбільшій турбіні. Завезення палива припинилося, через неправильну експлуатацію виходило з ладу обладнання. Однак, попри ці труднощі, електрична станція продовжувала працювати завдяки зусиллям та енергії робітників та інженерів.
Згодом роботу електростанцій привели до нормального робочого стану та почали надавати енергію киянам, щоправда, спочатку були високі ціни й вкотре не всі мешканці могли собі дозволити дану розкіш. Згодом цю проблему вирішили й було введено класовий тариф. Усі абоненти розподілялися на п’ять груп і сплачували відповідно 18, 21, 25, 31 і 35 коп. за 1 кВт-год. Для технічних цілей тариф у середньому становив 27 коп. і на 30% зменшувався для великих споживачів. Пізніше тариф було знижено, і в 1931 році він становив для побутових і промислових споживачів у середньому 10,5 коп. за 1 кВт-год.