“Мені відкрилась істина печальна: життя зникає, як ріка Почайна. Через віки, а то й через роки, ріка вже стане спогадом ріки…” -написала Ліна Костенко, споглядаючи на що перетворилася одна з найстаріших київських річок – Почайна.
Зникнення міських річок – світова тенденція
Поглинання містом рік – загальносвітова тенденція, утім, в країнах Євросоюзу вирішили за всяку ціну зберегти природні водойми, й покласти край їхньому вимиранню. Адже ріки – це не лише основний притулок для міської фауни та річкової флори, а передусім, ковток прісної води для наших нащадків. Тому, у 2000-му році був прийнятий амбітний законопроект, так звана Водна рамкова директива ЄС, який зобов’язує європейські країни не лише доглядати за річками в межах своєї країни, а до 2027-го року повернути їх до свого найкращого стану. Дещо пізніше до ініціативи долучилася й Україна: в 2016-му році розпочалося впровадження положень директиви у Водний кодекс України, і, власне, у саму водну політику.
Під “юрисдикцією” міста перебуває значна ділянка території, з її власною екосистемою, і в міру того як місто урбанізується, природа поступово закатується в бетон. Стає лише плацдармом для багатоповерхівок. Причин – безліч: починаючи від невимушеного прорахунку в плануванні міського простору, і закінчуючи бажанням нажитися за всяку ціну. Проте, всі вони ведуть одного – за останні 30 років в Україні зникло понад 10 тисяч річок. Саме тому ми вирішили розповісти вам про 3 найбільші річки, котрі з давніх давен несли свої води старовинним Києвом, а зараз вмуровані в землю, лише подекуди показуючи своє лице на поверхню.
1. Почайна: чи повірите ви, що тут колись хрестили киян?
Почайна – найбільш древня річка сучасного Києва. Перші згадки про неї містяться в Повісті временних літ, приблизно між 1305 та 1377 роками. Йдеться, що під час свого візиту до Константинополя, княгиня Ольга мусила зачекати у бухті Золотий Ріг, а вже коли посланці від візантійського імператора прибули до Києва, відплати їм тим же: наказала чекати на дари у Почайні. Часто в тій місцевості, де перебувала Почайна, згадувалась річка “Ручай”, тому історики припускають, що це дві назви однієї річки. Незважаючи на таку назву, на березі Ручая стояла Іллінська церква, і саме тут “водили до присяги християнську Русь”, тобто хрестили киян, що ми можемо знайти у тексті договору між київським князем Ігорем та Візантійським імператором Романом I Лакапіном 944-го року.
Річка впадала в Дніпро нижче урочища Хрещатик, на Поштовій площі, там, де зараз стоїть мармурова колона Магдебурзькому праву, а втім, значення для стародавнього Києва мала більше ніж саме Дніпро. Так вважав, посилаючись на літописи, відомий київський історик XIX століття Микола Закревський, зважаючи на те, що річка омивала Поділ, протікаючи поряд зі Старокиївською горою. Завдяки його дослідженням, знаємо ми й те, що ширина її русла поблизу гирла становила цілих 85 метрів. Як, проте, сталося так, що така достатньо велика річка не дожила до наших днів? Звісно ж, не без допомоги людини! Здавна Почайна текла паралельно Дніпру, відділяючись від нього піщаною косою, що підтверджує мапа Києва 1695-го року. Прагнучи полегшити сполучення між Дніпром та верхів’ям Почайни, у 1712-му році влада створила тут судноплавний канал, таким чином давши старт руйнації коси. Згодом у 1829-му році Дніпро розлився настільки, що зніс косу, і про її існування та існування гирла Почайни нагадувало лише кілька острівців.
Поступова забудова місцевості та прокладення гілки метро призвели до утворення системи озер Опечень(Кирилівське, Йорданське, Пташине, Мінське, Андріївське, Лугове), які з’єднані між собою і представляють теперішнє русло ріки. Далі річка тече під проспектом Степана Бандери, потім в зеленому масиві поблизу ТЦ “Плазми”, у вигляді невеличкого захаращеного струмка проходить промисловим районом до вулиці Вербової і впадає в затоку Вовкувату. На честь річки була перейменована станція метро “Петрівка”, і зараз це чи не єдине, що нагадує киянам про цю літописну ріку.
2. Сирець
Нині – це млява, захаращена сміттям, цівка води, яка тягнеться манівцями, подекуди виступаючи з бетонних колекторів, від проспекту Перемоги, вздовж Сирецької вулиці, і впадає у вищезгадану систему озер Опечень. Зараз вона непоказна, але ще якихось 300-400 років тому нею можна було дістатися Подолу на човні, а вздовж самої річки стояло 9 млинів, 29 винокурень, броварні та цегельні. В 1749-му році, коли споруджували перший київський водопровід, воду для міста брали саме з Сирця, навіть кажуть, що тут розводили форель. Взагалі річка була доволі повноводною, у XI-XIII століттях на її берегах споруджували оборонні укріплення, які були частиною сирецько-либідської захисної лінії довкола Києва. За свідченнями археологів, раніше вздовж річки селилися трипільці та представники зарубинецької культури, що підтверджують археологічні дослідження. Це й не дивно, Сирець колись був притокою згаданої нами Почайни, тому він і несе свої скромні сучасні води до її залишків.
3. Либідь
Названа на честь однієї з засновників Києва, річка може похвалитися найбільшими розмірами з усіх київських водойм, які тільки існують в межах сучасної столиці. Утім, навіть таке промовисте ім’я не захистило її від приниження людиною – природне русло річки було цинічно замінене на бетонний жолоб. Здавна річка мала передусім стратегічне значення: вона була своєрідною першою лінією оборони від загарбників. І якщо для міста X-XIII століття круті київські пагорби і Дніпро створювали оборонні перешкоди зі сходу, річка Глибочиця з півночі, то з півдня та заходу його оберігала саме Либідь. Відтак, на перші згадки натрапляємо в літописі 968-го року: в той час як Великий князь київський Святослав воював болгарські землі, столицю, в якій перебувала княгиня Ольга разом з дітьми Святослава, обступили печеніги. При чому збили це так, що: “…ні коня напоїти: на Либеді – печеніги”. В період міжусобницьких чвар знову натрапляємо на згадку про ріку, котра в той час становила очевидну перешкоду: в 1135-му році тут зійшлися Ольговичі з половцями і “через [ріку] Либідь перестрілювалися”, у 1146-му «берендичі, переїхавши через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами…». На такі ж згадки натрапляємо в 1151-му році під час чергових феодальних протистоянь: «І перестрілювалися ж вони до вечора через Либідь, а інші переїхали. Ті і на оболоні билися супроти…».
Проте, окрім стратегічного оборонного, Либідь мала не менш важливе господарське значення. Повноводна ріка була на руку судноплавцям, на лугах випасалася худоба, а болотиста прибережна місцевість була багата на дичину, звісно, стояли тут і млини.
Зустрічаємо річку і на мапі підполковника Ушакова складену 1695-го року, за наказом Петра I. Інший імператор Микола I хотів створити в Києві щось на зразок системи амстердамських каналів, перший з яких мав йти по Либіді до Дніпра, але Кримська війна, смерть імператора, а згодом Перша світова та революція завадили втіленню планів. Цікаво, що якість води була тут надзвичайно високою: починаючи з 1857-го року її для Володимирського кадетського корпусу(нині будівля Міністерства оборони України на повітрофлотському проспекті) брали саме звідси.
“Часом Х” початку знищення водойми можна вважати середину ХІХ – саме тоді у її заплаві було прокладено колії Києво-Балтської та Курсько-Київської залізниць. Згодом, у 1907-му році, тут спорудили перший колектор, який мав передавати частину стічних вод міста на очисні споруди(відстійники). Причиною такої уваги до навколишнього середовища стала епідемія холери. Після приходу совітів почалося активна забудова столиці, і вже в 1939-му році відкрили новий колектор – Ново-Либідський. Наступ на права річкової автономії в межах міста продовжувався аж до кінця радянського панування: був створений бетонний жолоб, а частини ріки взяли в колектори. І саме радянському періоду ми завдячуємо тим станом річки, який маємо зараз.
Річки, які тримають Київ
Трохи грамотного планування, і в Києві можна було б спорудити досконалий простір з безліччю річок, які снують між заквітчастими клумбами поблизу скверів та алей міста. Та, звісно ж, на це немає ні коштів, ні часу, ні, тим більше, бажання. Проте, незважаючи на весь песимізм пов’язаний з річковою системою нашої столиці, підземні річки та струмки, які течуть моторошними штольнями, все ж виконують деякі функції. Нині вони – опора нашого міста. Без перебільшення, саме вони утримують круті київські пагорби від зсувів, і це зараз єдина функція колишніх водяних артерій столиці. Тож будьмо їм за це вдячні!