У сучасному Києві майже немає проблем з опаленням житла. Незалежно від того чи це приватний будинок, чи звичайна квартира в багатоповерхівці варіанти опалення все одно є. Але ще 100 років тому опалювальної системи, як такої в місті не існувало. Хоча навіть і в той період скаржитись на владу було за що. Як мінімум київська влада мала забезпечити безперебійний продаж дров у місті. І бажано за адекватними цінами. Але з цим частенько виникали проблеми. Зиму та холод в оселі в своїх мемуарах описував відомий театральний режисер Василь Василько. Він писав, що температура в кімнаті не перевищувала 10 градусів. А останні 4 дні взагалі не топив, бо не було грошей на дрова. Більшість киян жила в таких же умовах. Далі на kyiv.name.
В кожному будинку має бути пічка
З 18 століття кияни активно використовували масивні голландські печі. Вони потребували велику кількість палива і довго нагрівались, але досить довгий час утримували тепло, через що стали такими популярними в Києві. У заможних будинках пічки перетворювали на витвір мистецтва. Їх часто оздоблювали малюнками, художніми візерунками й навіть декоративною ліпниною. В ті часи монополістом на ринку був польський інженер Йосафат Анджейовський. Він навіть мав свій керамічний завод на Куренівці, в Києві. Ті ж, хто мав менший дохід або просто облицьовували пічку білою плиткою, або ж просто тинькували. В бідних районах кияни використовували металеві маленькі пічечки, які в народі отримали назву «буржуйка».
Типи опалення та підготовка містян до зими
Вже на початку 20 століття, в Києві з’являється перше центральне опалення. У великих будинках, в будинках, де здавали квартири в оренду, а також у державних установах облаштовували загальні котельні, які повністю забезпечували будинок паровим або водяним опаленням. До речі, саме така система опалення була в Олександрівській лікарні. Але все ж таки, в переважній кількості житлових будинків продовжували використовувати печі. Топили переважно дровами. Потреби в сировині для опалення складали майже 125 тисяч кубічних сажнів, це приблизно 1,2 мільйона кубометрів дров на рік. А вартість сировини залежала від сезону та виду деревини. Найбажанішими були березові дрова, але й вартість у них була досить високою. За один кубічний сажень дров з берези в період холодів просили 40 карбованців, це в той час, коли заробітна плата середнього фахівця в місяць складала всього 20 карбованців. Влітку, звісно, вартість була меншою, тому завбачливі кияни починали заготовляти дрова з літа.
Привозили паливо в місто всього двома способами. Більшу частину дров переправляли Дніпром. Іншу частину привозили залізницею з Полісся. Київська влада укладала контракти з фірмами – посередниками, які доставляли дрова, які вже були розрубані й готові до опалення.
Але був у такого опалення і суттєвий недолік. Треба було оплачувати роботу сажотрусів. Сажа, яка за опалювальний сезон накопичувалася в трубах, могла призвести до пожежі, тому міська влада вимагала під час опалювального сезону чистити труби 2 рази на тиждень. Але й сажотрусом стати було не так вже й просто. Отримати дозвіл на роботу потрібно було в поліції. Станом на 1900 рік в Києві було всього 183 таких фахівці.
Крім цього, кияни готувались до зими утеплюючи свої будинки. Вікна заклеювали смужками з паперу, а між рамами вкладали вату. Так тепло довше зберігалось в приміщенні. Інколи, щоб зекономити, в рами замість вати вкладали згорнутий в трубку цупкий папір і обгортали тонким шаром вати. На період зими такі валики могли прикрасити блискітками. Ще один цікавий лайфхак з минулого, щоб скло не запотівало між рамами ставили склянку з соляною кислотою. Таким чином вона поглинала зайву вологу.
Період «буржуйок»
Перша світова війна зупинила стабільне забезпечення паливом Київ. З лісозаготівельних районів, що розміщувались вздовж Дніпра, більшу кількість палива забирали для забезпечення потреб армії. Через дефіцит, ціни на дрова виросли майже вдвічі. За кубічний сажень березових дров підприємці просили майже 80 карбованців, і це в часи війни.
Київська влада розуміла, що це основне і найболючіше питання для міста, тому було прийнято рішення, виділити кошти з державної казни, щоб купити дрова на Поліссі, а також було побудовано окрему гілку залізниці, для транспортування сировини. На той час вартість цього проекту складала 150 тисяч карбованців, якщо перевести це на сьогодні, сума складала майже 200 мільйонів гривень.
Також розпочалась і заготівля дров у самому місті. Але рук для цієї справи катастрофічно не вистачало, майже всі чоловіки пішли на фронт. Тоді влада вирішила використовувати військовополонених для цієї роботи. З часом 4 тисячі полонених вирубували ліси під Києвом, але і цього не вистачило для задоволення столичних потреб. Тоді керманичі міста закликали містян взяти участь у заготівлі, а також допомогти самим собі. Але кияни сприйняли цей заклик по своєму, і почали вирубувати парки та ліси в Києві.
В лютому 1919 року більшовики захопили місто. Запаси швидко закінчувались, а поновлювати їх не було можливості. А з Донбасу все вугілля Росія вивозила виключно собі. А щоб розпочати заготівлю, у більшовиків не вистачало ресурсів для організації робіт. Вже в березні в Києві залишилось палива всього на 4-5 днів. Через це під загрозою навіть опинилась робота електростанції. Міська влада перейшла в режим тотальної економії електроенергії. Навіть впровадила віялові відключення по всьому місту.
У вересні 1919 року, з приходом «білих», відновився і видобуток ресурсів. Але їх вистачало виключно для підтримки роботи електростанції та водогону. Влада організували роботи по заготівлі в лісах Пущі Водиці, але й цих об’ємів було мало. А вже на початку листопада вдарили морози. Саме тоді Президент Української академії наук Володимир Вернадський писав, що ніде не топлять, а люди в будинках та квартирах ходять у кожухах. У квартирі Вернадського температура повітря була максимум 6 градусів.
В той самий час вартість дров різко зросла, 1 листопада вартість 1 пуда дров складала 70 карбованців, а вже за тиждень ціна виросла до 100 карбованців за пуд. Мешканці Києва почали переходити на «буржуйки». Труби виводили у вікна чи намагались вбудувати в старі димоходи.
До того ж металева «буржуйка» досить швидко нагрівалась, але потребувала набагато менше дров. Але мали вони й великий недолік, тепла від однієї «буржуйки» вистачало лише на 1 кімнату, тому всі родини взимку жили в одній кімнаті, яка була і спальнею і кухнею одночасно. Для опалення люди почали вирубувати дерева в центрі міста.
Кінець кризи
В 1920 році в Києві закріпились більшовики. Але все одно навести лад в опалювальній сфері їм так і не вдавалось. Люди так і продовжували користуватись «буржуйками». Навчаючись в Київському інституті Юрій Кобилецький згадував, як жив у підвальному приміщенні на вулиці Володимирській. Приміщення вони опалювали саме такою пічкою. Від неї стіни сильно «пітніли» і з них навіть стікала вода. Під ранок вода замерзала і хлопці не могли одразу встати, оскільки примерзали головою до стіни. Але з часом проблема почала вирішуватись. Вже у 1933 році майже 25 будинків в Києві мали власні котельні. А у 1937 році було запущено першу теплоцентраль, ТЕЦ-3. Спочатку до неї було під’єднано всього один будинок, Наркомат радгоспів УРСР. Для того, щоб забезпечити центральним опаленням увесь Київ, радянська влада витратила кілька десятиліть.
