Кожен житель України знає про катастрофу на Чорнобильській АЕС, однак не кожен киянин знає про подію, яка забрала не одне життя – Куренівська трагедія. Далі на kyiv.name.
Причина катастрофи
За вікном було 13 березня 1961 року. На вулицях все ще лежав сніг, однак вже було зрозуміло, що весна бере свою владу над зимою. Однак не всім судилось побачити цей бій. Кожен житель Києва прокинувся і збирався на роботу. Більша частина мешканців пішла по своєму звичному маршруту не замислюючись, що цей день може стати останнім. Це не був вибух чи ракета, ні, кияни зустріли свою смерть у тому самому трамваї або автобусі, який кожного дня возив їх до пункту призначення.
Подія вже розпочала свій шлях за 11 років до трагедії, завдяки рішенню Київської міської влади, яка погодила змити рештки пам’яті про ще одну трагедію, яка відбулась у Бабиному Яру. Тож учасники наради проголосували заповнити яр відходами від виробництва, які надходили від Петрівських цегельних заводів. Маса, якою наповнювалось місце, була пісково-ґрунтовою.
8:30 ранку
Ще до початку катастрофи, а саме 11-12 березня, були передумови, які могли бути взяті до уваги, однак, вони так і залишились не поміченими. Струмок, який почав пробиватись через дамбу кожної хвилини ставав все більшим та сильнішим. А вже 13 березня набрав повну силу, яка і почала затоплювати Бабин яр, де в той момент знаходились перехожі, пасажири транспортів та будинки. О 8:30 ранку проїжджа частина була вже затоплена, яка своєю чергою перекрила рух і залишила людей у пастці. Були вжиті заходи, щодо розосередження транспорту на дорозі, однак ситуація вже вийшла з будь-якого контролю і подальші події вже не можна було контролювати.
9:20 ранку
Прорвало дамбу вже о 9:20 ранку, і велика хвиля висотою у 14 метрів стрімголов мчалась по схилу до Куренівки. Змітаючи на своєму шляху стовп лінії електропередач, що впав на заповнений автобус, та вибухнув – це були перші жертви, однак не останні. У бурхливому потоці пульпи виднілась мати, яка тримала в руках своє немовля, однак їх продовжувало нести далі на швидкості 5 метрів на секунду. Наступною жертвою став трамвайний вагон, де була присутня 25-річна вагоновожата, яка за кілька днів повинна була відіграти своє весілля і стати щасливою нареченою. Хвиля попрямувала без зупинки до Подільського спуску, де машини опинились під шаром триметрової пастки з бруду. 52 робітники трамвайного депо імені Красіна навіки залишись охороняти свої робочі місця і ніколи не побачили денного сонця, яке з кожним днем гріло все сильніше, але вже не для них.
Жертви
За неофіційними даними кількість жертв, які загинулі внаслідок трагедії налічує 1 500 осіб, а за офіційними 145. Всі ті, хто опинився у сталевій клітці автобусів та трамваїв були замурований живцем під шаром глини, що з кожною хвилиною набувала твердого стану. Загальна площа, яка була осередком трагедії, становила 30 гектарів.
Коли почались роботи з відновлення, екскаваторники не мали жодного бажання працювати, оскільки кожен раз, коли вони сідали за свої машини, витягались фрагменти людських тіл, деякі так і залишились неідентифікованим.
У той день діти втратили своїх батьків, а батьки дітей. Оскільки хвиля дісталась до дитячого садочка, в якому знаходилась певна кількість вихованців разом з учителем. Їх вдалось викопати, однак вже бездиханними, а батькам поховати своїх нащадків, які ніколи не дізнаються, що трагедії, яка назрівала не один день, можна було запобігти.
Постраждали не лише жителі Києва, а і їх будинки, оскільки це була заселена частина міста. І за офіційними даними, хвиля знищила 22 приватні будинки, 12 одноповерхові та 5 двоповерхових державні споруди, а також два гуртожитки.
Дехто залишився без даху над головою, а хтось так і не зміг знайти та поховати своїх близьких, оскільки вони так і залишились замурованими у вічній пастці.
Замовчування трагедії
Після Куренівської трагедії мало кому було про неї відомо, оскільки влада зробила все, щоб міжміський зв’язок був відключений. Що давало змогу якнайдовше замовчувати те, що відбулось під носом в урядовці. Цю трагедію можна було зупинити й врятувати життя багатьом людям, однак тодішній міський голова Олексій Давидов, не чув настороги зі сторони працівників. А тих, хто починав тривожитись із цього приводу виганяли.
Однак у 21 столітті ніхто не забуває про те, що відбулось 13 березня 1961 року. Всі жертви, які не мали змоги врятуватись і побачити наступний день. Ніхто не забутий.